У Євангелії від Йоана ми зустрічаємося з цікавою деталлю у розповіді про зустріч Воскреслого Ісуса з жінкою, Марією Магдалиною. А саме — що Він не дозволив їй доторкнутися до Нього.
Часто любов людська набирає виміру почуттєвості. Так хочеться сильно пригорнути, обійняти, притулити до себе. І десь ми всі цього боїмося. Я знав багатьох жінок, які бояться чуттєвості. Бо їх зранили, використали. І вони цього більше не хочуть, намагаються уникнути цього. Говорять що вони потребують Ангелів, для того, щоб любили їх.
Але це насправді велика неправда. Бо ми є лише людьми. І в нашій природі потреба тілесних доторків та чуттєвої любові.
Чого ж тоді Христос не дозволяє Магдалині торкатися Його? Бо наша чуттєвість вимагає очищення.
Мене дуже сильно дратувала така постава деяких людей Церкви, які з опаскою дивилися на зустріч чоловіка і дівчини, якщо це особливо був священик. У традиційному розумінні священик має бути таким собі Ангелом. Ні з ким не спілкуватися і лише молитися. Ходити увесь час у рясі і бути далеким від людей. Займається з молоддю — погано. Спілкується з людьми похилого віку — недобре. Ні з ким не розмовляє — теж недобре. У цьому виражається наша природа, яка є часто противоречива і під наслідками гріха і зранень.
Я ж сам часто хтів заперечувати свою тілесність і статевість. Я не розумів, що Він вимагає від мене зусиль для того, щоб контролювати своє тіло і свої почуття. Сподіваючись на Його благодать і відмовляючись щось самому робити, Він дозволяв мої падіння для того, щоб я не дивився лише на себе, щоб навіть у гріху і своїй слабкості шукав Його.
Так само ми потребуємо ліку відлучення для того, щоб самим зростати у любові. Ми потребуємо вимагати цього від себе самого. Інакше нам ніколи не дійти до Любові, до Бога. Так Бог хоче, щоб ми любили, бо знаємо що в цьому правдиве щастя. Але Він не примушує нас до цього. Лише інколи залишає нас самих на самоті для того, щоб ми почали любити.
Не знаю ким би я був якби не пішов від неї. Так в мені зовсім не зникла ані моя хвороба, ані моє прагнення бути з нею. Але через те, що я пішов від неї, я опинився у пустоті, яку я мав чимось заповнювати. Таким чином я звернувся до Нього, пішов до інших людей. Пустка штовхає нас до Любові. Або ти залишишся сам і помреш у своєму невдоволеному егоїзмові, або почнеш любити і станеш ближчим до Нього та наповниш свою душу цією любов’ю.
Тому мені здається, що Бог не дозволив Марії Магдилині торкатися Його. А навпаки послав її до Апостолів. Ніби хтів засвідчити, що тепер замість Нього є тут Церква і священики. Тепер маємо слухатися їх, тепер вони замість Христа. А це часто нас не влаштовує. Я не хочу ходити до Церкви, де є лише слабкі немічні люди і Христос у Таїнствах. Ми хочемо більшої повноти. Починаємо шукати якогось особливого знання. Або взагалі відкидаємо вчення Церкви і починаємо шукати задоволення у гріхах та чуттєвості. Усі знаємо чим це закінчується.
Що ж робила Магдалина після того, як Христос її відіслав? Є одна легенда про те, що Марія дійшла до самого імператора проповідуючи Воскресіння Христа. Знаємо, що це неправда. Яка була роль жінки у першій Церкві? Церква не знає великих проповідниць, як у нашій сучасності. Апостол Павло дуже чітко забороняє жінці навчати. Я не буду заперечувати, що це є тепер проблемою. Хоча може це завжди було проблемою. Тепер жінка стала інтелектуально дуже розумною. Жінки тепер можуть бути набагато освічені за чоловіків, які нічого не роблять лише п’ють і працюють. Тепер їй не задоволяє лише глядіти дітей чи опіковувати хворими. Вона хоче керувати і вчити, давати поради та пояснювати путь Господню. Але внутрішнє то не змінилося! І тепер жінка є лише тоді щасливою, коли її люблять. І цим має бути чоловік.
Я не говорю про те, що ми не вміємо любити. Не про те, що чоловіча любов спроможна наповнити жінку. Я питаю про те, як вести жінку до Христа. Бо саме таку місію має кожний священик і кожний чоловік, як священик у своїй родині. Як саме це робити? І тут я не можу обійти позицію Христа: треба в певній мірі відлучити жінку, намагатися відірвати її від її ж чуттєвості. Вона буде тягнути тебе до цією чуттєвості, однак ти маєш не стільки панувати над жінкою, скільки над своєю власною слабкістю. Бо гріх пошкодив теж чоловіка. Замість того, щоб вести її до Нього, він прив’язує її до себе. В цьому і прокляття жінки: буде тебе тягнути до свого чоловіка. Жінка була створена вільна у Любові, однак гріх пошкодив.
Знаємо однак, що у Христі Бог пролляв Свою благодать там, де панував гріх. Отже залишаючись слабким чоловік усе одно має вести жінку до Нього. І це не можливо, якщо чоловік не розуміємо своєї власної слабкості, якщо він не панує за благодаттю над своїм тілом. Тому справді необхідні зусилля. Не лише постійне вдивляння в Бога, інакше б ми мали закритися усі в монастирях і не можливе було б душпастирство, але і докладати зусиль для того, щоб любити без цих наслідків гріха, без цієї пошкоденної тілесності.
Знаємо з історії Церкви про чудові приклади справжньої духовної дружби між чоловіком та жінкою, єпископами і дияконисами. Але хочу зазначити, що в цій дружбі чоловік завжди був тим хто вів жінку до Христа, не прив’язував її надто до себе. Викривленням цього є тоді, коли жінка починає керувати чоловіком і нав’язувати йому свою волю. У сім’ї це називається підкаблучництвом. Чи може бути таке у дружбі, тим більше духовній?
Мені здається, що жінка забуває що вона є немічна і саме в цьому є її доля, її щастя. Щоб її любили. Вона забуває про те, що коли вона починає керувати, то вона намагається замінити і свою природу, і свою долю.
А як тоді бути з “духовним материнством”? Чи не може бути жінка керівницею для священиків чи монахів? І я хочу написати свою думку, що не може. І справа навіть не в тому, що жінка не вміє так чуйно любити. Я буду тут навіть писати такі речі, які певно багато кому не сподобаються. Чоловік в силу своєї слабкості, потребує жінки для того, щоб мати втіху у цьому житті. Мудра жінка може не дозволити себе використати. Але при цьому ще й керувати і вести його кудись?! Вона на це просто не спроможна! Бути духовною порадницею для священика? Не смішіть мене! Жінку тягне до чоловіка — це її природа, ще й пошкоджена гріхом. А тут вона буде ще й вести його?! Скоріше за все це приведе до того, що жінка буде використовувати його.
Тут я буду говорити про те, що покликання будується на природі. Не може Бог дати таке покликання яке б суперечило природі.
(І мені в силу свого бунтарства хочеться написати: Ні, Бог все може! Значить може дати таке покликання і жінці. Хіба в житті нема досить прикладів, як жінка опікає дітей і хворих? Хіба я сам не отримав підтримку і допомогу у Наді?!
Але ні, я мушу визнати правду. Жінка не може цього. Не може бути жінка єпископом і священиком. І справа навіть не в тому, що Христос такого не вчинив. Справа в природі. Якщо ми йдемо проти природи, то десь і йде проти Бога. Тому усі ці гомосексуалізми, пліткування та “жіночі” священства є огидні.
Життя показує, що таке спілкування з жінкою приводить до нецікавих висновків та подій. Я можу привести безліч прикладів цього. Хіба я сам не став священиком через жінку? Хіба я сам тепер не є прив’язаний своїми почуттями до неї? Чого ж я тепер не є вільним? Чи не тому, що люблю її?
Ось і виходить, що не може цього бути.)
Однак Матір потрібна дитині. Бо без Матері дитина не може стати чоловіком. Так що Бог не просто помилився коли створив жінку, Він створив щось прекрасне. І лише гріх пошкодив цей чудовий Божий задум. Так, що в певний момент чоловік має покинути свою матір і стати самостійним дорослим. Без цього розлучення, він не зможе взяти іншу жінку і стати батьком. А жінка в силу своєї слабкості може не відпускати чоловіка, чи ще дитину. прив’язати їх до себе і жити лише ними.
Так чудовий Божий дар може стати перепоною для виконання Божої Волі. Так і чудова мати Йоана Золотоустого, Анфуса, не відпускала його. Так знаємо, що тим, які Божі все співдіє на добре. Ось тому і навіть така надмірна жіноча любов може стати причиною для ще більшої любові. І той син, якій слухає свою матір, може отримати величні заслуги.
Я зараз не говорю про тих, які маючи жінку і дітей, живуть з матір’ю і не можуть від неї відірватися.
Тому я не хочу заглиблюватися в цю тему, а хочу повернутися до того, про що писав раніше. Як вести жінку? Як бути справжнім священиком і чоловіком? Як бути вірним Божому покликанню? Лише будучи з Богом. Без молитви це неможливо! Без Божої благодаті нереальне! Ось тому і цей феміністичний світ, наповнений сексом і насолодами, не має щастя — бо Бог є лише Джерелом.
І навіть самотня, без чоловіка, може знайти цю опору, аби вона лише мала віру і надію на Нього. А все інше не має такого значення. У Христі навіть самотність вже не є вироком. Бо ми всі маємо доступ до благодаті. Так що і самотня матір може виконати свою місію: виховати дітей як справжніх чоловіків.
Тому йти, Магдалино! Нема чого тобі затримувати і Христа і саму себе. Йти до учнів! Йти до тих, хто потребує тебе. Світ потребує любові. І хто Її має нести як жінка, яка зустрілась з Самою Любов’ю?!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Для детей : Один день из жизни школы боевых искусств - Наталия Минаева Меч. Это интересно
Древнейшие бронзовые мечи (9-8 вв. до н.э.)
Рубящее и колющее длинноклинковое (до 1,5 м.) оружие с прямым обоюдоострым клинком. Бронзовый меч появился во 2 тысячелетии до н. э., железный - в начале 1 тысячелетия до н.э. Длина их была не более 70 см. Эфес меча состоит из рукояти, гарды (обычно типа крестовина) и головки. У некоторых мечей гарда может иметь форму круга, а головка представлять собой набалдашник. В качестве дополнительных элементов защиты руки отдельные мечи имеют дужки и лангет (небольшой щиток для защиты большого пальца). Рукоять обычно делается из дерева и оплетается проволокой (либо выполняется целиком из металла). Головка представляет собой металлический шарик, который может иметь шляпку (расклепанный конец хвостовика).
Крестовины меча двоякого рода: прямые и с опущенными концами. Меч с крестовинами второго типа наиболее пригодны для рубки с коня. В процессе развития, в зависимости и от оборонительного вооружения, и от приемов боя, форма меча изменялась.
Заподноевропейский меч 15-16 вв.
После падения Римской империи и до выделения рыцарской конницы в главную ударную силу на поле брани, то есть в период с 6 по 10 вв., длинный меч стал массовым оружием во всем регионе. Ведущим типом меча в этот период стал каролингский, названный так в честь правящей во Франции династии Каролингов. Такие мечи, широко распространенные во всей Европе, были длиной 80 - 90 см, шириной 5-6 см и имели прямой клинок, который мог быть как обоюдоострым, так и иметь одностороннюю заточку и скошенное в одну сторону острие.
Скандинавский меч, который еще называют норманским, очень хорошо подходил рослым и физически сильным викингам. Он был достаточно толстым в поперечнике, имел очень массивный противовес (у некоторых мечей размером почти с кулак) и небольшую гарду (или вообще не имел ее). Некоторые мечи имели на навершии крюк или небольшой крюкообразный клинок, которым можно было атаковать противника, уведя в сторону его меч основным клинком.
Мечи 9 - 10 вв. имеют ровный широкий клинок, закругленный к концу, и являются только рубящим оружием. Мечи 11 - 12 вв. с заостренными концами и слегка сужающимися книзу клинками имеют значение не только рубящего оружия, но и колющего. Мечи изготовляли из железа и сварочного булата. В конце 12 в. рукоять меча удлиняется настолько, что позволяет действовать двумя руками. В этот период мечи имеют заточенные у острия клинки, способные проникать сквозь сочленения доспехов.
Ножны у меча деревянные и покрываются кожей или материей и привязываются к поясной портупее на перевязи, каждый конец которой, разрезанный на ремни, образует плетеное кожаное кольцо.
Ремни эти обычно покрыты бархатом, шелком и шиты золотом, а иногда украшены финифтью. К этому времени относится появление рыцарского оружия. Рыцарские мечи выделяются своей красотой, считаясь благородным оружием. В продолжение месяцев их оставляли лежать на алтарях, они участвовали в литургии, их благословляли священники и даже освящали. Лучшие хранились в сокровищницах монастырей под алтарями, на могилах своих бывших владетелей. Им дают имена, как это делалось еще во времена Каролингов; при инвеституре, короновании, посвящении они участвуют в церемонии в силу строго соблюдаемого завета. Их происхождению часто приписывали сверхъестественный характер; некоторые из них якобы обладали волшебными свойствами.
В первой четверти 14 в., после внедрения латного доспеха, клинок рыцарского меча стал длиннее, что увеличивало силу его удара и дистанцию. Так появился полутораручный меч, сначала в Германии, потом - в Англии, затем - в остальных странах Западной Европы.
Европейский меч 14-16 вв.
Классический рыцарский длинный меч окончательно оформился к 13 в. Средняя длина его клинка составляла 75 - 80 см, максимальная - 90 см. меч был плоский, шириной 5 см и имел долы. Гардой служила простая перекладина, дужки которой могли незначительно загибаться вверх. Рукоять, рассчитанная на одну ладонь, имела в длину 10 см. Заканчивалась она навершием-противовесом, которое очень часто использовалось как тайник для хранения какой-нибудь христианской реликвии, повышающей "святость" меча и боевые качества его владельца. Поэтому рыцари навершие в бою не использовали. Вес меча составлял 1,25 - 1,8 кг.
В настоящее время, согласно европейской классификации, под коротким мечом понимается меч длиной до 60 см (2 фута), длинным - от 60 до 115 см (2 - 3,5 фута), полутораручным - 115 - 145 см (3,5 - 4,5 фута), двуручным - больше 5 футов, то есть 152 см. Клинок последнего был шириной 5 - 6 см. Длина его рукояти составляла около 30 см, весил он от 3,5 до 5 кг. Двуручный же "тяжелый меч" весил до 8 кг и мог доходить в длину до 2 м.
Русский меч
На Руси меч являлся дорогостоящим предметом вооружения, часто передавался от отца к сыну. Мечи 10-12 вв. имеют клинок длиной около 100 см, шириной 4 - 6 см, толщиной средней части клинка 3 - 6 мм. Переход в 14 - 15 вв. от кольчуги к наборным доспехам повлиял и на эволюцию меча. Доспехи в бою легче было проколоть, чем разрубить. Поэтому прежнее рубящее действие меча заменяется в 14 в. на колюще-рубящее. Мечи становятся длиннее (до 120 - 140 см). Их рукоять делают большой, крестовину - прямой и длинной (до 26 см). На клинке меча появляются трехрядные долы
